Історичний нарис

Диканщина – це розмаїтий світ зі своїми турботами й радощами, оповитий легендами і переказами. Тут переплітається реальне з неймовірним, минуле – із сучасним. Вона мальовнича, багата на пам'ятні місця, з якими пов'язано чимало визначних історичних подій, славиться місцевим колоритом і самобутніми традиціями, стародавніми пам'ятниками культури та природи.

Походження назви Диканька пов'язане з оточуючими цю місцевість давніми густими лісами, які надавали їй дикого вигляду.  Існує також версія, що назва походить від прізвищ перших поселенців краю – Дикань, які зустрічаються тут понині.

За історичними даними Диканька відома з середини XVII ст. Проте залишки підземних ходів, значні розгалуження яких ведуть з центру Диканьки в напрямку села Великі Будища, свідчать, що люди жили тут і раніше, рятуючись від набігів кримських татар у XV-XVI ст. Великі Будища (10 км від Диканьки) були одним із опорних пунктів північно-східного кордону Київської Русі, що проходив по високому скелястому правому березі річки Ворскла. Крім того, на території сучасної Диканьки виявлені сліди 3-х поселень ранніх скіфських часів, які існували тут ще в VІІ-VІ ст. до н.е.

Вважається, що корінним населенням краю були сіверці – нащадки літописного племені Сіверу, яке походило з території нинішньої Чернігівської області. Після розорення Київської Русі ханом Батиєм поворсклянські землі почали заселяти татари з нижньої Волги, де тоді знаходився центр Золотої Орди. На початку XV ст. у Поворсклі з’явився татарський мурза Лекса (або Лексада), який взяв у хрещенні ім’я Олександр, ставши родоначальником князів Глинських. У межах його володінь, які простяглись від Глинська та Більська через Полтаву до Дніпра тодішньої Литовсько-Російської держави, знаходилась і диканська земля. Після Люблінської унії 1569 року цією територією заволодів польський магнат Ярема Вишневецький.  

Вперше Диканька документально засвідчена 1658 року в літопису Самійла Величка, коли поблизу неї, на Сербинському полі стався бій між загонами полтавського полковника Мартина Пушкаря і військами гетьмана Івана Виговського. Через десять років на тому ж полі відбулася ще одна битва, тепер між гетьманами Петром Дорошенком та Іваном Брюховецьким.

З 1660 року Диканька входить до складу Великобудищанської сотні Полтавського козацького полку. За універсалом гетьмана Івана Самойловича від 1687 року село належало генеральному судді Запорізького війська В.Л. Кочубею – внукові вихідця з Кримської Орди Андрія Кучук-бея, що прийняв православну віру, поселившись на вільних землях над Дніпром. З благословення Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, який володів лісами на південно-східній околиці Диканьки, в 70-х роках XVІІ ст. тут було збудовано дерев’яну церкву з чудотворною іконою Миколи-Угодника.

Збереглися й залишки печерного скиту, що існував у лісовій хащі під Диканькою до 1602 року. Це було ціле підземне містечко з 8 печер, з’єднаних розгалуженими ходами, з системою підтримки життєдіяльності ченців. У 1672 році В.Л. Кочубей звів неподалік Великобудищанський Преображенський жіночий монастир, придавши йому село з красномовною назвою Чернечий Яр. За однією з версій тут коротала свої дні його дочка Мотря Кочубей, вимолюючи прощення в збудованій батьком семикупольній монастирській церкві. Споруджений наприкінці XVІІ ст. дерев’яний палац Василя Кочубея в Диканьці відвідував гетьман Іван Мазепа.

Диканщина була ареною історичних подій Північної війни Росії зі Швецією. 15 липня 1708 року за доноси Петру І про таємні переговори Мазепи з Польщею та Швецією були страчені володар Диканьки Василь Кочубей та його свояк – полтавський полковник Іван Іскра. У березні – квітні 1709 року в Великих Будищах містилася штаб-квартира Карла XІІ. Тут козаки кошового отамана Запорізької Січі Костя Гордієнка разом з Мазепою присягали шведському королю на вірність союзу зі Швецією.

Після реабілітації В.Л. Кочубея та повернення конфіскованого майна його сім’ї кочубеївський рід збагачується і розбудовує Диканьку. Однією з найвпливовіших осіб царської Росії став правнук страченого генерального судді В.П. Кочубей, який займав високі державні пости і вперше у кочубеївському роді отримав титул графа, а з 1831 року – князя. 

В 1780 році в селі на місці дерев’яної Хрестовоздвиженської церкви зведено першу кам’яну Троїцьку церкву, яка споруджена в стилі пізнього бароко і має в плані форму хреста. Церква розташована в історичному центрі села. Ходили в неї переважно козаки. Під правим криласом було поховано її будівничого П.В. Кочубея з дружиною Уляною Безбородько. Це єдиний в Україні пам’ятник архітектури, тісно пов’язаний з творчістю М.В. Гоголя, який часто бував у ній і змалював у знаменитих „Вечорах на хуторі біля Диканьки”.

На початку ХІХ ст. в Диканьці було створено чудовий природно-архітектурний ансамбль – найбільший на Полтавщині й один з кращих в Україні. Найвідомішими спорудами є Миколаївська церква (1794р.) збудована відомим зодчим тієї епохи М. Львовим в стилі класицизму. Поряд розташовані споруди академіка архітектури Луїджі Руска – дзвіниця, мелодійний переспів дзвонів якої можна було чути на околицях Полтави, та єдиний в Україні пам’ятник культури, що увінчує тріумф перемоги у Вітчизняній війні 1812 року з французами – Тріумфальна арка, збудована на честь приїзду до Диканьки імператора Олександра І. 

Миколаївська церква – родовий храм-усипальниця родини Кочубеїв. Під церквою в саркофагах з італійського мармуру поховано п’ять князів і три княгині. Як свідчать перекази, ще раніше тут стояла ветха церква, зведена Леонтієм Кочубеєм – батьком страченого Василя Кочубея, спорудження якої знаменувала поява на лісовій галявині ікони Святителя Миколи. Перед цим образом молилася про здоров'я майбутнього сина мати Миколи Гоголя.

Ніде в світі немає такої, як у Диканьці, Бузкової ями. Закладений В.П. Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар'єрі глибиною до 5 метрів, де добувалася глина для цегельного заводу, Бузковий гай площею 2 га з часом став унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. І досі живе в народі пов'язана з цим гаєм історія. З усієї Європи сюди звезли найкращі сорти. Квітами Кочубей хотів зцілити свою доньку Ганну, яка страждала від хвороби легень.

Славляться оспівані О.С. Пушкіним у поемі «Полтава» вікопомні Кочубеївські дуби, що стоять неподалік у Миколаївському лісі на старовинному Полтавському шляху. Хто не пам'ятає ці рядки:

Цветёт в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьями насаждённых,
Они о праотцах казнённых
Доныне внукам говорят…

Кочубеївські дуби – пам'ятка природи вікових дерев. Це 4 велетні (один стоїть окремо, неподалік лісництва) віком близько 800 років, що залишились від дубової алеї, яка прикрашала в'їзд до першої садиби Кочубеїв. За легендою, біля одного з велетенських дубів, що не зберігся, юна Марія (Мотря) Кочубей зустрічалася з гетьманом України Іваном Мазепою. Цей дуб так і називається в народі: дуб Марії або дуб Мазепи. Як свідчить народне повір'я, притиснувшись до могутнього дерева, можна й собі перейняти його здоров'я, міць та довголіття. Збережені століттям кремезні розлогі велетні – німі свідки славної історії стали символом сили і природної краси диканського краю.

1831 року наш земляк М.В. Гоголь видав у Петербурзі свої невмирущі «Вечори на хуторі біля Диканьки», що дали йому крила для творчого злету і визначили подальші успіхи в творчості класика світової літератури.

За переписом 1859 року – село власницьке і козацьке Полтавського повіту, відбувалося 3 ярмарки на рік. На час скасування кріпацтва Диканькою володів полтавський повітовий предводитель дворянства (1853-1859) Л.В. Кочубей, який мав 3860 десятин землі; завод по розведенню породистих англійських коней, тонкорунних овець, молочної симментальської породи корів, змішаної з місцевою; беркширських і темворських свиней. У господарстві був фруктовий сад, розсадник плодових дерев, хмільники; проводилося штучне і природне відновлення лісів; діяв пивоварний завод (з 1872 року); механічна майстерня, де у значній кількості виробляли маслобійки «полтавки». На кошти власника місцеві селяни, діти оволодівали слюсарним, ковальським, столярним та іншими ремеслами. Згодом відкрито цегельний і гончарний заводи. За даними 1863 року у Диканьці – волосне правління, діє винокурний завод, 1801 року Кочубей заснував приватне трикласне училище (25–30 хлопчиків). 1842 року відкрито сільське однокласне училище на 30–40 учнів (1889 року реорганізоване на земське; 1891 року  навчалося 143 хлопчики і 13 дівчаток). За переписом 1900 року у Диканьці діяло земське училище, церковно-парафіяльна та школа грамоти. З 1899 року за допомогою земства в селі відкрито бібліотеку-читальню.

Весною 1902 року відбулися селянські заворушення. У листопаді 1905 року – страйк у диканському маєтку М.М. Кочубея. Найбільшого розмаху страйковий рух набрав у червні 1906 року, коли в селі проходив страйк робітників пивоварного заводу. Влітку 1907 року відбувся страйк наймитів економії Кочубея.

До 1917 року нащадки Кочубеїв володіли Диканькою. 

На початку 1918 року у Диканьці було встановлено радянську владу. Диканька стає центром сільради. Але вже у квітні цього ж року село захопили німецькі війська. Під час німецько-австрійської окупації у Диканьці формується партизанський загін (близько 400 чоловік). Наприкінці 1918 року Диканьку звільнено від німців, але до влади прийшли петлюрівські війська. 18 січня 1919 року партизани звільнили Диканьку від петлюрівців. У грудні 1919 року Диканьку було звільнено від денікінців, які захопили село у листопаді цього ж року.

За роки громадянської війни палац Кочубеїв було зруйновано і розібрано. Експонати картинної галереї Кочубеїв, бібліотеку та архів було вивезено. 

1920 року на базі реконструйованого заводу Кочубея відкривається лісопильний завод; починають працювати трудова семирічна школа, лікарня, телефонна станція, поштове відділення, дитбудинок для сиріт, сільськогосподарське кредитне товариство (1922). 
З 1923 року Диканька – районний центр Диканського району.

Починаючи з 1925 року, все село було поділено на три земельні громади. У їх розпорядженні була частина лісів, яка не ввійшла до державного лісового фонду, пасовища, у Чигрівській земгромаді – паровий млин і молотарка. Громади відали ремонтом містків і шляхів, організовували допомогу селянам у придбанні посівного матеріалу та сільськогосподарського реманенту.

У 1929-1930 роках створено колгоспи «На руїнах минулого» (пізніше ім. Г.М. Димитрова), «Червоний інтенсивник» та «Іскра комунізму». У грудні 1931 року відкрито Диканську МТС. 1932 року заснована Диканська промартіль ім. 14-річчя Жовтневої революції.

Жителі Диканьки постраждали від голодоморів 1921 року та 1932-1933 років. Скільки загинуло жителів Диканьки - невідомо. Згідно з переписом 1926 року у Диканському районі налічувалось 58,7 тис. жителів, а за переписом 1937 року - 42, 2 тис. Не оминув село і сталінський терор 1937-1938 років.

З 1932 року Диканський район - у складі Харківської області, а з 1937 року – у складі Полтавської області УРСР.

25 вересня 1941 року, упередивши запланований наступ гітлерівців на Диканьку, дивізіон «Катюш» дав залп по угрупуванню німецько-фашистських військ, зосередженому перед атакою в урочищі Переруб поблизу Диканьки. За 10 секунд було випущено 192 снаряди. Ворога було зупинено майже на два тижні. Це був один із перших в Україні залпів прославлених «Катюш».

В період німецької окупації Диканька та однойменний район входили до складу Опішнянського ґебіту. Німецькі війська перебували у селі з 4 жовтня 1941 року до 22 вересня 1943 року. За цей час німці стратили близько 300 жителів Диканьки, понад 200 її жителів вивезли на примусові роботи до Німеччини. Відступаючи, німці спалили 633 хати, господарчі будівлі. 

Вже в перші місяці війни 3188 жителів Диканщини стали до лав Червоної Армії, з них 318 були добровольцями. Кілька сот евакуйованих на схід країни були мобілізовані у 1942 році. Після визволення села і до закінчення війни пішли на фронт ще понад 4000 чоловік. 

До Книги Пам'яті Диканського району занесені понад 4 тисячі імен воїнів і партизан, що не повернулися з фронтів Другої світової війни, або загинули в тилу ворога від рук німецько-фашистських карателів.

У жовтні 1950 році відбулося укрупнення 3-х колгоспів в один – ім. Леніна.

Диканька – селище міського типу з 13 квітня 1957 року.

У свій час Диканьку, крім О. Пушкіна та М. Гоголя, прославили художники М. Башкирцева та О. Купавін, літописець С. Величко. Диканська земля благодійно впливала на творчість композитора М. Глінки, художників Л. Жемчужникова та В. Штенберга, кобзаря О. Вересая, агронома О. Ізмаїльського, класиків літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка,  П. Мирного, І. Буніна, хореографа І. Мойсеєва та інших. 

Логін: *

Пароль: *